Нікіта Муренко керуючий партнер ЮК “Муренко, Курявий і Партнери”
Банківська система будь-якої країни займає провідну ланку в регулюванні економічних відносин всередині держави і має значний вплив на діяльність і розвиток суспільства загалом. Для ефективного та стабільного функціонування такої системи необхідні певні гарантії, які зокрема забезпечує держава. Однією з таких гарантій є дотримання банківської таємниці.
Питання щодо збереження та порядку розкриття банківської таємниці розкриває низка нормативно-правових актів, серед який доцільно виділити Цивільний кодекс України та Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон).
Відповідно до зазначеного Закону, банківською таємницею визначається інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або стала відомою третім особам при наданні послуг банку або виконанні ним функцій, а також сама інформація про банк.
Цей закон встановлює механізм збереження та порядок розкриття банківської таємниці, адже передбачена законом система банківської таємниці не є абсолютною, і деякі дані підлягають розкриттю у визначених законом випадках.
Основними суб’єктами права на банківську таємницю є її власники та утримувачі, тобто особи, які надають банку відомості в процесі співпраці з банківською установою і безпосередня банківська установа, яка отримує такі відомості.
Торкаючись питання розкриття банківської таємниці, необхідно визначити, у яких випадках передання інформації третім особам є регламентованим і законним. Відповідно до статті 62 Закону інформація, яка становить банківську таємницю, розкривається за рішенням суду, за запитом відповідної юридичної чи фізичної особи, які безпосередньо пов’язані договірними відносинами з банком, або на запит відповідних державних установ, таких як Державного бюро розслідувань, Національної поліції України, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України, Національного агентства з питань запобігання корупції тощо на підставі та у межах їхніх службових повноважень.
Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими Постановою Правління Національного банку України № 267, встановлений порядок надання інформації, що містить банківську таємницю, зазначеним суб’єктам. Особлива увага звертається на обсяг та характер запитуваної інформації, визначеному в письмовому запиті або дозволі на отримання інформації. Перед наданням запитуваної інформації утримувач останньої повинен ретельно перевірити, чи подано запит особою, компетенція якої дозволяє вчиняти дії щодо збору та обробки такої інформації, чи є запитувана інформація такою, що підлягає розголошенню на вимогу повноважного органу і в яких саме обсягах запитується інформація.
Окремої уваги заслуговує питання відповідальності винних осіб за надання інформації, що становить банківську таємницю, з порушенням приписів законодавства. Наслідком такого порушення може бути залучення останніх до адміністративної або навіть кримінальної відповідальності. Також можливе несе відповідальності, передбаченої цивільним законодавством.
Так, нормативно-правові засади цивільно-правової відповідальності за розголошення банківської таємниці в Україні встановлені ст. 1076 Цивільного кодексу України (ЦКУ). Зокрема мова йде про те, що банк зобов’язаний гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.
Іншим видом відповідальності, встановлений за розголошення інформації, що містить банківську таємницю, є адміністративна відповідальність. Варто зазначити, що чинний КУпАП не містить складів правопорушень, безпосереднім предметом яких є банківська таємниця. Проте до адміністративної відповідальності за порушення режиму банківської таємниці правопорушники можуть бути притягнуті на підставі статтей КУпАП, в яких такі порушення відображаються опосередковано, в межах більш загального предмету. Серед таких статей можна виділити ст.ст. 166-5 (порушення банківського законодавства), 172-6 (порушення вимог фінансового контролю), 166-9 (порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення). Основним видом стягнення за вчинення даних правопорушень є штраф.
Кримінальна відповідальність настає за вчинення найбільш небезпечних протиправних діянь. На відміну від КУпАП ККУ передбачає склади кримінальних правопорушень, безпосереднім предметом яких є банківська таємниця (ст. ст. 231, 232 ККУ). Так, за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 ККУ) встановлена відповідальність у вигляді штрафу від трьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 ККУ) передбачений штраф від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
У лютому 2024 року Національний банк України запропонував зміни до Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці. Проаналізувавши запропоновані зміни, можна зробити висновок, що останні підлягають ухваленню перш за все з причин приведення Правил у відповідність до чинного законодавства. Так, зокрема, пропонується замінити словосполучення «фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності» на визначення, яке є актуальним – «фізична особа-підприємець».
Також змінами рекомендується розширити перелік даних, які повинні надавати банки на запит уповноважених державних органів. До наявного переліку даних, що можуть запитуватися, додаються відомості про інформацію про унікальні ідентифікатори та/або номери емісійних платіжних інструментів, інформацію про унікальні ідентифікатори та/або номери емісійних платіжних інструментів контрагента, єдиний ідентифікатор Національного банку України (далі – код ID НБУ) надавача платіжних послуг контрагента.
