Роман Філоненко, керівник Юридичного департаменту NovaPay
Є питання, яке я ставлю собі на кожній галузевій конференції: чому ми досі говоримо про фінтех як про «перспективну нішу» – замість того, щоб говорити про нього як про стратегічний пріоритет держави?
Сьогодні сектор послуг формує близько 65% ВВП Європейського Союзу, а фінансові технології давно стали його важливою частиною. Литва побудувала з нуля один із найпотужніших фінтех-хабів Європи. Люксембург зробив фінансовий сектор третиною свого ВВП. Обидві країни – менші за Україну. Обидві – без наших технологічних кадрів, без нашого досвіду цифровізації, без нашої адаптивності.
Різниця не в потенціалі. Різниця в тому, хто прийняв стратегічне рішення.
Сировина vs екосистема: де формується нова якість зростання
Норвезький економіст Ерік Райнерт у своїй праці «Як багаті країни стали багатими… І чому бідні країни залишаються бідними» сформулював фундаментальний принцип: бідні країни залишаються бідними не через брак ресурсів, а через те, що будують економіку навколо секторів з низькою доданою вартістю.
Сировина, агро, базове виробництво – це не шлях до сталого зростання. Це пастка. Бідні країни часто залишалися залежними від експорту сировини та низькомаржинальних галузей.
Натомість технологічний фінансовий сектор – це саме та індустрія з високою доданою вартістю, яка дозволяє країні інтегруватися в глобальні ринки капіталу, а не просто торгувати з ними. Фінтех не продає тонни та гектари – він продає довіру, інфраструктуру та юрисдикцію. І саме це цікавить міжнародних інвесторів.
Люксембург як дзеркало: що ми бачимо – і чого не робимо
LHoFT – Luxembourg House of Financial Technology – це не акселератор стартапів у звичному розумінні. Це публічно-приватне партнерство, до Ради директорів якого входять Міністерство економіки та Міністерство фінансів Люксембургу поруч із представниками бізнесу. Тобто держава свідомо стала співінвестором у розвиток фінтех-екосистеми.
LHoFT виконує роль, яку я б описав юридичною мовою дуже просто: він продає не компанію, а юрисдикцію. Інвестор, який приходить у Люксембург, купує не просто продукт – він купує передбачуване регуляторне середовище, зрозумілі правила гри і довіру до системи.
Саме цього Україні бракує найбільше. Не ідей, не кадрів, не технологій. Бракує системної передбачуваності.
Регуляторне середовище: чому це не нудна тема, а конкурентна перевага
Як юрист, який щодня працює на перетині фінансового права та технологічного бізнесу, я можу сказати точно: регуляторне середовище – це не обмеження для фінтеху. Це його фундамент.
Міжнародний капітал не боїться складних ринків. Він боїться непередбачуваних. Інвестор готовий прийняти жорсткі правила – якщо вони стабільні та зрозумілі. Він не готовий інвестувати туди, де правила змінюються швидше, ніж він встигає їх прочитати.
Regulatory sandboxes – тестові регуляторні режими для нових фінансових продуктів – це інструмент, який дозволяє бізнесу і регулятору йти разом, а не один за одним. Коли компанія може легально протестувати нову модель кредитування чи платіжного сервісу під наглядом НБУ – вона не ховається від регулятора. Вона з ним працює в межах партнерства.
Саме така модель взаємодії і є архітектурою сучасної фінтех-екосистеми.
Що гальмує: три системні бар’єри
Говорити про потенціал України і не говорити про перешкоди – це нечесна розмова.
Перший бар’єр – фрагментація ринку. Українські фінтех-компанії переважно конкурують між собою, а не кооперуються для виходу на глобальний ринок. Тоді як у Литві галузеві асоціації разом формували регуляторні стандарти і виходили на міжнародні ринки з консолідованою позицією.
Другий бар’єр – реактивне регулювання. Ринок розвивається, продукти з’являються, і лише після цього починається регуляторна дискусія. Ця модель гальмує інновації й відлякує інвесторів, які хочуть бачити правила до того, як зайдуть на ринок.
Третій бар’єр – відсутність державного стратегічного рішення. Фінтех в Україні залишається «галуззю», а не «пріоритетом». Різниця принципова: пріоритет означає ресурси, координацію та публічно-приватне партнерство на рівні урядових рішень. Галузь – означає «хай розвивається сам».
Що може зробити Україна прямо зараз
Для цього не потрібно чекати закінчення війни. Деякі речі можна і треба будувати вже зараз – бо саме зараз відбувається глобальне переформатування фінансових центрів, і у цій грі є вікно можливостей.
- Перше: публічно-приватне партнерство з чітким мандатом. Не консультативна рада, а реальна структура з повноваженнями, ресурсами та спільними KPI для держави і бізнесу.
- Друге: проактивне регулювання. НБУ вже рухається в цьому напрямку – і це варто підтримувати. Regulatory sandbox для нових продуктів має стати не винятком, а нормою.
- Третє: позиціонування України як фінтех-юрисдикції на міжнародних ринках. Не окремих компаній – а країни. Саме так це робить Люксембург, саме так це робила Литва на початку свого шляху.
Замість висновку
Технологічний фінансовий сектор – один із найбільших генераторів доданої вартості в сучасній економіці. Україна має цифровізований ринок, адаптивний бізнес і сильні технологічні кадри. Нам не потрібно нічого вигадувати. Нам потрібно прийняти рішення.
Якщо держава стане архітектором фінтех-екосистеми, а бізнес – її активним співтворцем, Україна може отримати значно більше, ніж нову галузь. Вона може отримати нову модель економіки – де українські технологічні компанії не наздоганяють глобальний ринок, а формують його.
Питання не в тому, чи є у нас для цього потенціал. Питання в тому, коли ми вирішимо ним скористатися.
